. – Радник з питань ВПО

.

Як соціальні працівники допомагають переселенцям у Харківській області

У Харківській області зареєстровано більше 123 тисяч внутрішньо переміщених осіб, близько 82 тисяч із них мешкають у Харкові. Щодня їм допомагають соціальні працівники профільного департаменту облдержадміністрації. Про перших переселенців та відсутність законодавчої бази, професійне вигорання та мотивацію допомагати — в історії Тетяни Бабенко, першої заступниці директора Департаменту соціального захисту населення Харківської облдержадміністрації.

Про перших переселенців

Особисто я працюю в системі соціального захисту з 1992 року. Ми з колегами переживали різні часи — був різний рівень заробітної платні, різне ставлення до нас як із боку держави, так і з боку суспільства. Переселенці стали для нас професійним викликом, треба було довести, що й із цим можна впоратися. Та й ми не мали права не впоратися.
Перші переселенці почали приїздити до Харківської області у травні 2014-го. Цю область обирали ті, хто те хотів їхати далеко від своїх домівок, сподіваючись повернутися. Тоді на державному рівні ще не було ніякої законодавчої бази. Ми розуміли, що треба підтримати людей, тому організували кімнату для їхнього прийому, посадили там фахівців. Одразу ж почали працювати разом зі Службою надзвичайних ситуацій і Міграційною службою, пізніше долучили також поліцейських і лікарів. Працівники нашого департаменту склали графік, за ним вставали зі своїх робочих місць, спускалися вниз і приймали людей.

Ми не чекали розпоряджень згори, бо розуміли, що змінити законодавчу базу — то не так швидко. Спочатку ми складали списки переселенців від руки, потім працівники Служби надзвичайних ситуацій зробили зразок довідки про те, що людина до нас звернулася. Це в жовтні з’явилися 505-та і 509-та постанови Кабміну про те, як реєструвати переселенців, як їм призначати допомогу. Тоді ми змогли роздати цю роботу і на місцеві управління.

Ми запропонували місцевим радам шукати більш-менш придатні для життя порожні приміщення, де можна розташували людей. Звичайно, дуже багато робили волонтери. Проте вони не могли вирішити питання, що пов’язані з органами державної влади. Часто вони давали нам інформацію про людей, яким можемо допомогти саме ми.

Пам’ятаю двох жінок — одна старша, а друга молодша, що приїхали з Луганської області. Із ними були діти — четверо хлопців і дві дівчинки. Молодша жінка ще й тримала на руках трьохмісячну дитину. Ми намагалися знайти їм тимчасове житло, але це був уже кінець дня, близько восьмої. Ми зібрали у колег їжу, знайшли воду. Почали дзвонити начальникам місцевих управлінь, аби вони знайшли щось недалеко від Харкова. Врешті-решт відшукали їм житло.

Про складнощі і перешкоди

Зараз у роботі з переселенцями вже немає тих складнощів, що були в 2014-му, 2015-му. Психологічно важко було на початку, коли люди були збуджені, неврівноважені. Вони приїздили — а тут величезні черги. Було стільки людей, що вони не вміщалися в коридори місцевих управлінь. А ми — держслужбовці, ми використовуємо державні кошти, ми несемо відповідальність за їхнє цільове використання. Ми не можемо допустити неправильний прийом документів, ми маємо чинити за процедурою, документи, які ми приймаємо, повинні відповідати певним критеріям. Люди нервували, вони хотіли швидше. А ми просто фізично не могли швидше.

Тепер вже робота з переселенцями стала однією зі складових роботи управлінь соціального захисту населення. Для нас — працівників сфери соціального захисту — це нормально, у нас постійно нові виклики. Система соціального захисту — це найстарша система в органах державної влади. Серед категорій людей, які зверталися за допомогою до цієї системи, завжди були люди похилого віку та люди з інвалідністю. Інші категорії періодично змінювалися — трапилося лихо в Чорнобилі, Афганістан… Нам головне мати критерії, розуміти, як встановлюється статус, в далі ми почитаємо працювати. Тобто нічого нового, все як завжди.

Так, переселенці — це для нас нова категорія, вони здавалися інакшими, та це лише через стрес, із якими вони ще не встигли впоратися. Дві-три години — і вони вже в Харкові. Ми повинні були вислухати їх, зберігати спокій. Тут, звісно, мало місце й професійне вигорання наших фахівців. Так, були такі, що в той часи звільнялися. В основному це стосується молодих колег, які ще не звикли до цієї системи. Люди приходили, їм хотілося робити добро, приймати людей. Коли вони ввечері йшли додому зовсім без сил, то згодом говорили, що на такій роботі працювати неможливо. Саме в 2014-му та 2015-му в нас була найвища за останні десять років плинність кадрів.

Коли система соціального захисту стає більш зручною для людей, працівники відчувають більше навантаження. Це закономірно. Так, закон про державну службу дав можливість підвищити зарплати працівникам. Це був дуже важливий крок держави, бо до того у нас було багато вакансій, і ніхто не хотів йти працювати, навіть ті, хто вмотивовані служити людям. Адже всім треба їсти. Після підвищення заробітної платні у нас з’явилися нові співробітники. Але їх не вистачає для того обсягу роботи, що ми зараз маємо. Також хотілося б більш якісну техніку — у нас є чудова база по пільговикам, а от база по переселенцям потребує вдосконалення.

Про упередження з боку суспільства

Я не відчуваю упередженого ставлення суспільства до нашої роботи. Люди різні, вони по-різному висловлюють свої емоції залежно від ситуацій. Є ті, що звертаються на гарячу лінію, скаржаться. Але зазвичай, якщо немає можливості допомогти на місцевому рівні, вище також не допоможуть.

У своєму середовищі я не бачу упередженого ставлення і до переселенців. Я народилася в Чернівецькій області і не бачу різниці між тими, хто там живе, і людьми зі сходу. У нас у департаменті працюють п’ятеро людей з Донбасу — хтось перевівся ще на початку конфлікту, хтось згодом пройшов за конкурсом. Вони мають довідки переселенців, знімають квартири, але ж вони такі самі. У своєму середовищу я не бачу ніяких упереджень. На початку, коли було багато емоцій, мені дзвонили начальники місцевих управлінь і говорили, що, мабуть, їм потрібна охорона, вони боялися переселенців. Але ж ніхто не зачиняв кабінети, емоції згодом пройшли.

Ми можемо говорити про позитивний результат своєї роботи тоді, коли все зроблено по закону, і люди при цьому задоволені. Коли немає порушень, нецільового використання коштів, а таке було і буде. Люди часто приховують багато обставин, що стосуються їхнього матеріального стану. А у нас є презумпція довіри. Людина приходить, розповідає свою ситуацію, дає документи, ми їх оформлюємо і пускаємо в роботу. І далі — за рік, за два — вже виявляються порушення, які іноді доводиться вирішувати через суди. Тоді до нас, звісно, погане ставлення. Але ж ми просто робимо свою роботу. ​

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *